Поет повинен бути людиною.
Такою, що, повна любові, долає природне почуття зненависті,
звільнюється од неї, як од скверни.
Поет - це людина. Насамперед.
А людина - це насамперед добродій. Якби було краще жити,
я б віршів не писав, а робив би коло землі...
Василь Стус
Ім’я Василя Стуса вже давно вийшло за межі України, ставши знаковим в інтелектуальних колах світу, символом нескореності України, гідності Людини, яка виборола право лишатися нею в нелюдських обставинах. Василь Стус - поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник, Герой України, совість української нації.
Поет жив, творив і загинув, щоб український народ мав те, на що заслуговує - Свободу, Незалежність, Право на рідну мову, Історичну пам’ять, Самобутню культуру. Як письменник і громадянин він належить до духовних лідерів українського народу, актуальність яких із плином часу не зменшується, а набуває все більшої ваги, бо сьогодні він єднає два віддалені регіони — Поділля й Донеччину, ніби стверджуючи своєю долею ідею соборності України.
Народився Василь Семенович Стус 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині в селянській сім'ї.
Вольовий, цілеспрямований характер В. Стуса формувався за несприятливих умов, був послідовним запереченням їх. Одним із таких чинників була русифікована Донеччина, куди приїхала родина Стусів у 1940 р., аби уникнути примусової колективізації. Батько пішов працювати на один з хімічних заводів.
У 1944—1954 роках Василь навчався у Сталінській (Донецькій) міській середній школі № 265 і закінчив її зі срібною медаллю. Поет уважав своє дитинство щасливим. Василь вступив на історико-філологічний факультет педагогічного інституту міста Сталіно. У студентські роки Стус постійно і наполегливо працював у бібліотеці, разом з Олегом Орачем, Володимиром Міщенком, Анатолієм Лазаренком, Василем Захарченком, Василем Голобородьком був членом літературного об'єднання «Обрій».
Закінчивши 1959 р. навчання з червоним дипломом, три місяці працював учителем української мови й літератури в селі Таужне Кіровоградської області, після чого два роки служив в армії на Уралі. Під час навчання і служби став писати вірші. Тоді в його світогляді сталися певні зміни, посилилося критичне ставлення до радянської дійсності, з'явився інтерес до імен «розстріляного відродження», а відтак - до перегляду літературної та національної історії. Він відкрив для себе В. Свідзинського, по-новому перечитав ранню творчість П. Тичини та М. Бажана, збагнув, що українське письменство - рівновелике будь-якому європейському, захопився перекладами іноземних авторів рідною мовою (Й.-В. Гете, Ф. Гарсія Лорка, Р.-М. Рільке та ін.). Ці переклади було згодом конфісковано й утрачено. 1959 у «Літературній Україні» опублікував свої перші вірші з напутнім словом Андрія Малишка.
Пізніше працював учителем української мови та літератури у середній школі № 23 м. Горлівки. Згодом був підземним плитовим на шахті «Октябрська» в Донецьку.
З березня до жовтня 1963 працював літературним редактором газети «Социалистический Донбасс». Зокрема, працює в україномовній частині редакції цієї газети. Згодом вступає до аспірантури Інституту літератури Академії наук УРСР ім. Т. Шевченка у Києві. За час навчання в аспірантурі було підготовлено до видавництва першу збірку творів «Круговерть», написано низку літературно-критичних статей, надруковано кілька перекладів Ґете, Рільке, Лорки.
У вересні 1965 у київському кінотеатрі «Україна» після перегляду кінофільму C. Параджанова «Тіні забутих предків». В. Стус підтримав акцію протесту проти серпневих арештів української національно свідомої інтелігенції (І. Світличний, П. Заливаха, В. Мороз, брати М. та Б. Горині та ін.).
Комуністичний режим надзвичайно швидко відреагував на сміливий вчинок молодого, та вже небезпечного для нього патріота. Його відразу було виключено з аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР (нині - НАН України) «за систематичні порушення норм поведінки аспірантів і співробітників наукових установ». Безпідставне звільнення молодого вченого на початку його наукового шляху вражає бодай тому, що він вирізнявся з-поміж ровесників внутрішньою дисциплінованістю та високою вимогливістю. Після цього довелося заробляти на життя, працюючи у Центральному державному історичному архіві, згодом ‒ на шахті, на залізниці, на будівництві, в метро тощо.
Саме в ці роки Василь Семенович зустрів жінку, яка стала коханням усього його життя, розділивши з ним і радощі, і гіркі випробування. Це була Валентина Василівна Попелюх, з якою вони одружилися 1965 року, а 15 листопада 1966 у них народивсясин ‒ нині літературознавець, дослідник творчості батька Дмитро Стус.
Питання, що бентежили В. Стуса, були типовими для його ровесників, пойменованих «шістдесятниками», сформованих у період викриття «культу особи Сталіна» й тимчасового потепління суспільного життя. Найближчими однодумцями поета була творча молодь (І. Дзюба, Є. Сверстюк та ін.), що гуртувалася довкола І. Світличного і встигла заявити про себе першими віршованими публікаціями та вдумливими літературно-критичними статтями. Привертали увагу й аналітичні студії творчих пошуків нового покоління, написані В. Стусом: «На поетичному турнірі» (1964) та «Най будем щирі» (1965). Про серйозні наукові наміри свідчила його робота над кандидатською дисертацією «Джерела емоційності поетичного твору».
В. Стус - один із найактивніших діячів дисидентського руху прагнув не конфронтації з владою. Він сподівався віднайти шляхи порозуміння між нею та національно свідомою інтелігенцією, сподівався на гуманізацію тогочасного панівного ладу, що було неможливим. Адже соціалізм, декларуючи привабливі гасла «світлого майбутнього», насправді утверджувався через репресії. Невдовзі такі ілюзії поета розвіялися.
У ніч із 12 на 13 січня 1972 р. В. Стуса, як і Є. Сверстюка, І. Світличного, Ігоря й Ірину Калинців та ін., було заарештовано. 12 вересня комісія з кримінальних справ Київського обласного суду винесла вирок: 5 років концентраційних таборів (Мордовія) та 3 роки поселення (Колима, рудник ім. Матросова). Послідовне обстоювання поетом людської та національної гідності проголошувалося «наклепницькою діяльністю». Поета судили як кримінального злочинця. Адже й лірика розглядалася не як мистецтво, а як прояв політики.
Невже я сам один на цілий світ,
вогненний скілок вікового гніву;
пізнав себе і долю цю зрадливу,
щоб проклинати чужинецький світ?
Нема мені коханої землі,
десь під грудьми пече гірка калина,
сміється божевільна Україна
у смертнім леті на чужім крилі.
«Ще виживу, вистою, викричу я...», — підкреслював В. Стус, аналізуючи свою долю каторжника та шляхи репресованого українського письменства, відомі і в ХІХ ст. (Т. Шевченко, П. Чубинський, П. Грабовський та ін.), і в XX (представники «розстріляного відродження»). І справді — він вистояв. Звільнений наприкінці 1979 р., повернувся до Києва, такого рідного, вистражданого і водночас немовби чужого. Занепокоєний національною та гуманістичною руїною в Україні, поет знову поринув у боротьбу, вже у складі переслідуваної Гельсінської спілки. Радянська влада не подарувала йому духовної незламності. Новий арешт був неминучим. Це сталось у жовтні 1980 р. Безжальний вирок (10 років таборів особливого режиму та 5 - заслання) В. Стус сприйняв належно, цілком усвідомлював, які випробування випадуть йому:
Мороком горло огорне —
ані тобі продихнуть.
Здрастуй, бідо моя чорна!
Здрастуй, страсна моя путь!
Тепер випало йому перейти пекельні кола у Пермських виправно-трудових таборах. Ніщо не змогло зломити загартованого духу В. Стуса. За колючими дротами не вгасала його творча енергія, розвивався ні від кого незалежний інтелект. Тут, у неволі він писав не тільки свою філософську лірику, а й активно перекладав. Добре володів німецькою мовою, вивчав французьку та англійську, щоби перекласти твори А. Рембо, П. Верлена, Ш. Бодлера, Р. Кіплінга та ін. Така інтенсивна робота здійснювалася в майже неможливих умовах. Та коли 1985 року літературну творчість Василя Стуса було висунуто на здобуття Нобелівської премії, та ж радянська влада зробила все, щоб цього не сталося.
28 серпня 1985 року його вчергове кинули до карцера. Поет оголосив голодовку протесту без уживання рідини. В ніч з 3 на 4 вересня його не стало.
Найповніша збірка поезій Василя Стуса «Палімпсести» вийшла за кордоном 1986 року. У 1990 році в Івано-Франківську побачила світ книжка «Повернення». Того ж року в Києві вийшла збірка «Дорога болю», яку упорядкувала Михайлина Коцюбинська. Ще через рік син уже реабілітованого поета Дмитро Стус видав у Львові книжку Василя Стуса й Юрія Литвина «Передчуття. Збірка вибраних поезій». Там же згодом побачило світ кількатомне видання творів В. Стуса.
В. Стус свято вірив у своє повернення в Україну:
...ми ще повернемось,
обов'язково повернемось,
бодай — ногами вперед,
але: не мертві,
але: не переможені,
але: безсмертні.
Поет таки повернувся. Його тіло було знайдено на безіменному кладовищі в Пермській області, перевезено 19 листопада 1989 р. до Києва й перепоховано на Байковому кладовищі.
З-поміж українських письменників XX ст доля Василя Стуса найбільш схожа на Шевченкову. Обох переслідувала імперія — відповідно царська та комуністична. Обоє зазнали заслання із забороною на творчу діяльність. В обох життя обірвалося на півдорозі (Т. Шевченко помер у 47 років, B. Стус - у 48). Водночас вони поціновуються не тільки як поети, яскраві творчі постаті, немислимі поза мистецтвом: у народній уяві обоє окреслюються передовсім як борці за зневажені людські права, за поганьблену національну гідність.
1991 року творча спадщина Василя Стуса удостоєна Національної премії України імені Т.Г. Шевченка.
Життя - безсмертне у своєму духовному наповненні. Зараз нація повертає собі, здавалось би, вже назавжди втрачену душу, самоусвідомлення власного єства, свого найталановитішого інтерпретатора В. Стуса. З великим запізненням, аж 2016 р., в Україні Донецькому національному університету присвоєно ім’я Василя Стуса.
Вірші В. Стуса
***
О земле втрачена, явися
Бодай у зболеному сні
і лазурово простелися,
пролийся мертвому мені!
І поверни у дні забуті,
росою згадок окропи,
віддай усеблагій покуті
і тихо вимов: лихо, спи!..
Сонця хлюпочуться в озерах,
спадають гуси до води,
в далеких пожиттєвих ерах
мої розстанули сліди.
Минуле, озовися, де ти?
Забуті радощі, жалі.
О земле втрачена, явися
бодай у зболеному сні,
і лазурово простелися,
і душу порятуй мені.
***
Сховатися од долі — не судилось.
ударив грім — і зразу шкереберть
пішло життя. І ось ти — все, що снилось
як смерте існування й життєсмерть.
Тож іспитуй, як золото, на пробу
коханих, рідних, друзів і дітей:
а чи підуть крізь сто твоїх смертей
тобі услід? А чи твою подобу
збагнуть — бодай в кінці життя?
Чи серцем не жахнуться од ознобу
***
Верни до мене, пам’яте моя,
нехай на серце ляже ваготою
моя земля з рахманною журбою.
Хай сходить співом горло солов’я
в гаю нічному. Пам’яте, верни
із чебреця, із липня жаротою.
Хай яблука останнього достою
в мої, червонобокі, виснуть сни.
Нехай Дніпра уроча течія
бодай у сні у маячні струмує,
і я гукну. І край мене почує.
Верни до мене, пам’яте моя.
В.Стус живе серед нас своїми творами, своєю безприкладною стійкістю, непохитністю ЛЮДИНИ, яка протистояла тоталітарному режиму і вистояла, щоб ми могли лишатися людьми. В.Стус живе серед нас своїми творами, своєю безприкладною стійкістю, непохитністю ЛЮДИНИ, яка протистояла тоталітарному режиму і вистояла, щоб ми могли лишатися людьми.
Старший викладач кафедри соціально-гумантарних дисциплін інституту
К.В. Пономаренко
