ВОЛОДИМИР МИХАЙЛОВИЧ ФРАДКІН
полковник міліції, заступник начальника
із стройової служби Донецької середньої
спеціальної школи міліції
в 1962−1973 роках

…В июле 1962 года в Киевскую высшую школу МВД, которую я окончил с отличием, приехал полковник В. А. Чекин, первый начальник Донецкой специальной средней школы милиции СССР, с целью подбора кадров для работы в школе. Мне была предложена должность помощника начальника школы по строевой части, начальника цикла военно-физической подготовки. Видимо, полковник В. А. Чекин исходил из того, что я в 1946 году окончил Новосибирское военно-пехотное училище, в 1951 году – Львовскую школу усовершенствования офицерского состава, имел опыт службы во внутренних войсках МВД.

Новая школа располагалась на месте исправительно-трудовой колонии (ИТК). Вместо бараков нужно было в короткий срок оборудовать казарму для курсантов, учебные классы, пищеблок, контрольно-пропускной пункт, создать учебную базу. Работы по организации школы в тот момент было много.

Хотелось бы особо отметить роль в становлении ДССШМ как учебного заведения ее первого начальника – гвардии полковника внутренней службы Василия Артемовича Чекина, участника Великой Отечественной войны, прошедшего Сталинградскую битву в должности командира батареи и написавшего об этом книгу «В самом пекле». В. А. Чекин в короткий срок создал сплоченный коллектив единомышленников, способный решать задачи обучения и воспитания курсантов, создания учебно-материальной базы. В нем как руководителе сочетались высокая требовательность с заботой о личном составе. Например, он мог часто приходить в школу к подъему, что задавало четкий ритм выполнению распорядка дня, регулярно присутствовать на занятиях, проводя после этого их тщательный анализ. По его инициативе был объявлен конкурс на строительство курсантского кафе, а затем, по завершению строительства, – его торжественное открытие.


ЮРІЙ ЗАХАРОВИЧ МІХЛІН
полковник міліції, начальник циклу
юридичних дисциплін Донецької
спеціальної середньої школи міліції у
1963−1984 роках

Часто практиковались выезды на отдых к морю, на реку Нижняя Крынка с непременным участием В. А. Чекина. Нас связывали с Василием Артемовичем не только служебные отношения, но и личная дружба (мы дружили семьями). Поэтому мне и сейчас, по истечении 35 лет со дня смерти В. А. Чекина, тяжело вспоминать день 27 января 1976 года и свое выступление на траурном митинге (бывший начальник ДССШМ И. Г. Свитыч от волнения не смог этого сделать и попросил выступить меня).

Личный состав школы регулярно привлекался для охраны общественного порядка в городе Донецке, для обеспечения общественного порядка во время визита в Луганскую область бывшего первого секретаря КПСС Н. С. Хрущева.

В период работы (с 1962 по 1973 годы) мне приходилось решать возникающие проблемы совместно с руководящими работниками школы того периода, в том числе: заместителем начальника по учебной части А. И. Смирновым; заместителем начальника по политчасти В. Г. Карповым; начальниками циклов: И. П. Караваевым, В.И. Митяевым, В.А. Маринниковым. К сожалению, почти все они ушли из жизни в разное время. Из тех, кто здравствует поныне, мне пришлось совместно работать с Ю. З. Михлиным, Ю. М. Таренковым, В. П. Лямзенко, М. С. Кучменко, А. М. Черногором.

Сейчас, по прошествии почти полувека, трудно вспомнить подробности того или иного события. Но добрая память о годах жизни, проведенных в стенах ДССШМ, сохранится до конца жизни…


ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ МУРАВЙОВ
полковник міліції, начальник Донецької
спеціальної середньої школи міліції у
в 1977– 1989 роках

…На момент создания Донецкой школы милиции я работал в отделении уголовного розыска УВД. К тому времени я уже устал от командировок и когда случайно узнал от сокурсника, с которым учился в Москве, о Донецкой специальной средней школе милиции, принял решение перейти работать туда.

Товарищ мое решение поддержал, но начальник УВД генерал-майор милиции М. С. Поперека был категорически против. Тогда я обратился к заместителю начальника УВД по кадрам А. П. Ломако, который посоветовал мне временно отложить решение этого вопроса.

Через некоторое время вопрос о переводе в школу милиции был решен…

Донецкая школа милиции была создана на базе Киевской высшей школы милиции. Со временем Киевскую школу милиции упразднили, а весь личный состав и хозяйство перевели в Новождановку Сталинской области. Там нас разместили на территории бывшей воинской части. Были созданы нормальные условия для работы: хорошие корпуса по типу казарм, вместительный клуб на 600 человек, строевой плац, для жилья преподавательскому составу прямо напротив школы милиции предоставлялись 3 двухэтажных здания с квартирами. Личный состав был представлен 1-м и 2-м курсами. 1-й курс прибыл в Новождановку, а 2-й − выпускался в Киеве...

В 1963 году нас вызвал В. А. Чекин: «Карпов и Михлин, езжайте в Донецк, будем туда перебираться. Здесь, в Новождановке, делать нечего. Курсанты оторваны от практики. Карпов определит, что будете делать. С вами едет Фрадкин. В его обязанности входит охрана».

Приехали мы в Донецк, а здесь ничего нет. На теперешней ул. Собинова стояли бараки − там когда- то были казармы охраны колонии. Привезли хозяйственники матрасы, кровати, кухню походную, а занятия проводились там, в Новождановке.

Если провести мысленно линию от нынешнего входа в библиотеку до 2-го КП – это и будет территория школы милиции. От 1-го КП до гаражей тянулись сараи – ШИЗО, изоляторы. Дороги к школе не было никой: прошел дождь – невозможно было ни подойти, ни проехать, машины застревали. На территории − от оружейного склада до гаражей – был огромный овраг, заваленный металлоломом. Ни

асфальта, ни плиток − ничего не было. Там, где сейчас оружейный склад, и до окон корпуса были земля и мусор. Здание школы было двухэтажным, но туда было страшно зайти…

Необходимо было расчищать территорию. Но лопатами не обойдешься. Надо было достать где-то технику. А я в свое время, до областного управления МВД, работал в Пролетарском райотделе милиции и хорошо знал начальника Мушкетовской автобазы. Поехал к начальнику автобазы, объяснил ситуацию…

Надо три самосвала и бульдозер.

Ты что, у меня план горит!

Тебе нужен металлолом?

Да.

Давай самосвалы с бульдозером и получишь 20 тонн металлолома.

Через пару дней приезжает техника. Грузим им в самосвалы металлолом и начинаем расчищать. Это был ужас. Пошел дождь, кругом грязь… Курсанты очень сильно помогали, но в тоже время учились и работали, потому что надо было из бараков переводить их в корпуса (там, где сейчас читальный зал библиотеки). В бараках заочники проводили занятия…

Таким образом школа начала строиться. Потом нас передали в подчинение Киеву, а из Киева дают команду: «Помогите Днепропетровску в создании школы милиции!» Хозяйственники отдали две машины, половину специальной и общей библиотеки, парты, шкафы… Сейчас там институт…

Многие наши выпускники стали генералами… Такая вот славная история у нашей школы…


ОЛЕКСІЙ ЮХИМОВИЧ МІЩЕНКО
випускник Донецької спеціальної
середньої школи міліції 1967 року,
генерал- лейтенант міліцїі

…В Донецкую специальную среднюю школу милиции меня направил работать в 1977 году замминистра МВД Украины, генерал-полковник милиции Иван Дмитриевич Гладуш (бывший начальник УВД Донецкой области).

До этого я работал вторым секретарем Буденновского райкома г. Донецка. Как-то меня вызвали в горком партии, и секретарь райкома объявил, что партия направляет меня на работу в милицию. Я скептически отнесся к этому, думал – забудут, но через некоторое время меня снова вызвали в горком... Я дал согласие. Заполнил анкету, начали оформлять, провели проверку и назначили на должность оперуполномоченного отдела ОБХСС областного УВД. Работа в ОБХСС мне не понравилась, несколько раз принимал участие в обысках и окончательно решил, что это не мое. Позже, когда я стал членом партии, меня назначили помощником начальника политчасти по комсомолу. Так я попал в милицию и начал там работать. Затем был направлен на учебу в Сталинскую высшую партийную школу. Позже, после окончания партийной школы, − назначен на должность начальника отделения подготовки кадров. На меня легла вся работа по кадрам. Так, по моей инициативе в ряде горотделов и райотделов области были организованы школы для получения сотрудниками милиции среднего образования, направляли также на учебу в средние и высшие школы МВД.

Тогда, в 1961 году, решался вопрос о переводе в г. Донецк Киевской средней специальной школы милиции. Наши милицейские руководители не смогли найти в Донецке помещение, поэтому школу создали в Новождановке, в помещении бывшего полка гражданской обороны.

Занимался переводом этой школы прекрасный человек, боевой офицер, полковник милиции Василий Артемович Чекин, начальник учебного пункта милиции г. Жданова. Когда начали переводить школу, В. И. Чекин предложил мне пойти к нему замом по политчасти. Но если бы работать пришлось в Донецке, то пошел бы с удовольствием, а в Новождановку ехать не очень хотелось. Решил посоветоваться с женой… Чекин специально приехал, взял мою жену, повез ее в Новождановку, а она приехала и говорит: «Хочешь – иди работай, а я туда не поеду…»

Работая в УВД области, я выполнял обязанности по комплектованию созданной школы милиции: подбор курсантов, оформление дел, направление преподавателей… Я ездил в эту школу. Это были одноэтажные дома, расположенные напротив друг друга в форме квадрата, за забором стояли двухэтажные дома для преподавателей… Ко мне часто приезжал В. А. Чекин, консультировался, советовался.

Через некоторое время начальником УВД области был назначен генерал-лейтенант Михаил Степанович Поперека, бывший боевой офицер, много работавший по военной линии. Человек строгий, но свои кадры жалел, не давал их куда-либо забирать. М. С. Поперека назначил меня заместителем начальника отдела наружного наблюдения, затем − начальником политотдела УВД области.

Позже начальником УВД стал Иван Дмитриевич Гладуш (со временем − замминистра МВД Украины)… Как-то раздается звонок − звонит И. Д. Гладуш, просит зайти. Захожу. Гладуш говорит: «Владимир Иванович, ты порядочный человек, мне некуда назначить тебя, все молодые... Ты пойдешь в школу милиции работать?» Отвечаю: «С удовольствием!» И. Д. Гладуш уехал в Министерство, а на его место назначили Александра Матвеевича Логвинова. Именно он и повез представлять меня в ДССШМ… Так я стал начальником школы.

Школа на тот момент выглядела так… Каждый начальник для школы старался что- то сделать… В. А. Чекин выбивал для школы место, делал ремонты помещений, И. Г. Свитыч строил общежития, столовую, корпуса… Когда я пришел работать в школу, там не было ни материальной базой, ни кабинетов, «на пальцах» объясняли учебный материал. Я стал создавать учебную базу, начал строить тир. Корпус возле нынешнего тира тоже стали строить при мне. Строили его курсанты, поднимали плиты, сваривали металл… Кстати, наш тир был самым лучшим в городе, к нам приезжало всё руководство города стрелять. Было очень много различного стрелкового оружия… Создавая материальную базу, я был требователен ко всем, за что курсанты прозвали меня «Иваном Грозным».

Строить приходилось много, но строители делали свою работу некачественно. Пришлось построить весь личный состав школы. Спрашиваю: «Кто из вас может штукатурить – шаг вперед!» Вышло человек 100. Из них отобрали самых лучших − около 25 человек. Все здание школы штукатурили, а затем и красили курсанты. Все делали сами. Было много сделано… Начали приводить в порядок кабинеты. Мебель была старая, ужасная… Преподаватели, начальники циклов стали сами обустраивать свои кабинеты, даже состязались между собой: у кого кабинет получился лучше? Все материалы доставали сами (на школу стройматериалы не выделялись). Преподаватели занимались ремонтами кабинетов наравне с курсантами. Этот период – стройка, жужжание – был одним из самых лучших моментов… Все, от курсанта до преподавателя, ринулись на благоустройство заведения. Каждый заходил, делился планами…

На момент моего прихода школа была двухлетней. Курсантов было всего 400 человек, 1-й и 2-й курс. Существовало несколько циклов. Много внимания уделялось культурной подготовке курсантов и преподавателей. В школу милиции приезжали артисты… Когда создали учебную базу, из Управления учебных заведений к нам стали присылать руководителей других школ перенимать опыт, ориентировали на нас как на лучшую школу милиции…


У 1965 році, за направленням трудового колективу, я вступив до Донецької середньої спеціальної школи міліції, яку закінчив у 1967 році.

Пригадую, що перед вступом до школи спілкувався із секретарем парткому цеху В. П. Прокопцем (прізвище змінене з етичних міркувань). Розмова була дуже емоційною. Він сказав: «Як ви, вальцювальник 8-го розряду, можете поміняти робочу спецівку на міліцейську шинель». Я відповів, що боротися зі злочинністю – то не менш важлива справа, і колектив цеху підтримує мене. Врешті я наполіг на своєму, і обхідний лист він підписав.

Про Донецьку спеціальну школу міліції я довідався випадково. У 1965 році зустрів однокурсника ремісничого училища № 2 міста Донецька, у якому ми навчалися в 1953–55 роках, – Миколу Максимович Романова. Він розповів, що закінчує вищезгадану школу, яка тільки переїхала із селища Новожданівки в місто Донецьк.

Однокурсник із великим захопленням розповідав про умови навчання: на всьому державному утриманні та ще й з виплатою 40 карбованців стипендії! Микола агітував мене вступити у цю школу. Та я й сам зацікавився дуже. Я вже був на той час одружений, тож розповів про цю зустріч дружині – Теодозії Дмитрівні. Ми порадились і вирішили, що варто спробувати вступити в цю школу. Я подав заяву у відділ кадрів Донецького обласного управління МВС, пройшов медичну комісію, перевірку за місцем роботи і проживання, і у вересні 1965 року, на 28-му році життя, став курсантом школи.

У той час на території школи, біля шахти ім. Засядька, було всього два приміщення. В одному з них знаходився штаб, гуртожиток для курсантів і їдальня. В другому двоповерховому приміщенні розташовувалися класи, кабінети викладачів, лабораторії. Територія школи була далеко не благоустроєна, тому після занять курсантів залучали до фізичної праці: будували гаражі, тир, спортзал, огорожі, висаджували дерева тощо. Робили це із задоволенням.

Начальником школи в той час був полковник міліції Іван Григорович Світич. Його заступниками були: полковник Юрій Захарович Міхлін – суворий і принциповий керівник; а заступник зі стройової частини підполковник міліції (у той час) Фрадкін Володимир Михайлович, який привчав нас, колишніх робітників, до дисципліни і порядку. Начальник першого курсу був Ю. М. Таренков – теж суворий керівник, прийшов у школу з підрозділів управління з виконання покарань, тож, за старою звичкою, вимагав від курсантів «за зону» без дозволу не виходити. Але за територію ми самовільно таки виходили, коли Ю. М. Таренков та особливо В. М. Фрадкін залишали територію школи, а вранці з’являлися на місці. Старшиною курсу призначили молодого, який щойно відслужив армію у прикордонних військах, підтягнутого, стрункого Єгора Івановича Чаплигіна, який нас, сімейних жителів Донецька, підтримував.

Життя так склалося, що в подальшому з ним разом працювали в підрозділі ОБХСС УВС міста Донецька. Підтримуємо добрі стосунки й до цього часу.

Перші кроки навчання були непрості. Треба було звикати до юридичних термінів, дисциплін, роботи в лабораторіях, практичних занять і таке інше. Я щиро вдячний начальникам циклів І. П. Карпову, В. А. Мітяєву, В. А. Мариннікову, учителям М. М. Осляку (досі згадую: поставив він мені найвищу оцінку за доповідь щодо однієї з розробок В. І. Леніна. Таке було вкрай рідко!), А. М. Черногору, В. М. Чернишову й іншим викладачам, яких я зараз, після 45 років від дня закінчення школи, згадати не зможу. Але я всім дуже вдячний.

Добре пам'ятаю, як навчав нас мислити В. А. Маринніков (викладач з процесуального права). Робив це доброзичливо, часто з гумором. Висококваліфікований спеціаліст Б. Русін викладав кримінальне право. Він надавав різні життєві поради, з ним було легко спілкуватися. Стверджую категорично і чесно: знання, отримані в Донецькій спеціальній школі міліції, допомагали мені протягом усіх років служби.

Навчатися в Київській вищій школі міліції МВС СРСР заочно було значно легше завдяки знанням, отриманим у Донецькій школі. Я прошу вибачення і визнаю свою вину в тому, що, маючи великий досвід практичної роботи, не передавав його курсантам школи, а нині курсантам інститут МВС. Я готовий виправити цю свою «провину».

Я щиро вдячний керівництву інституту та особисто ректору Донецького юридичного інституту полковнику міліції Віктору Миколайовичу Бесчастному за запрошення на 50-літній ювілей школи міліції та інституту у квітні 2011 року.

Те, що я побачив, мене вразило. Це вже не та школа, яка була в 60-х роках минулого століття. Усе розбудовано, красиві корпуси, навчальні класи, аудиторії, класичне обладнання, майданчики, висококваліфіковані кадри. Приємно було зустріти в інституті свого колишнього колегу по роботі на посадах заступників начальника ОБХСС УВС Донецької області – профессора Володимира Семеновича Кубарєва. Маючи великий досвід, він щедро передає свої знання молодому поколінню. І я знаю точно, що йому є що передати курсантам. Приємно було познайомитися з керівництвом та педагогами інституту, поспілкуватися на плацах та в аудиторіях з курсантами. Я вдячний керівництву інституту за ставлення до ветеранів, випускників школи й особливо за алею генералів, яка була відкрита

на знак 50-річчя першого випуску навчального закладу.

Радісно було зустрітися з першими випускниками школи, особливо з генерал-лейтенантом Анатолієм Івановичем Шнуренком, який пройшов нелегкий шлях від курсанта до генерала, працюючи на різних непростих посадах, і завжди він добивався успіхів у роботі. Ми підтримуємо з ним добрі стосунки і сьогодні.

Я бажаю успіхів усьому колективу Донецького юридичного інституту, щоб усі задуми здійснилися.


ЮРІЙ ЛЕОНТІЙОВИЧ ТИТАРЕНКО
генерал-лейтенант міліції, начальник
Донецької спеціальної середньої
школи міліції та Донецького училища
міліції у 1989-1993 роках, ректор
Донецького інституту внутрішніх справ
у 1993–2003 роках

…Приближались 90-е годы ХХ столетия. Наступало время перемен, в том числе – рождение независимого государства Украина, нового по смыслу независимости и устройству. На первый план выдвигались требования гражданских свобод, изменения законов и неукоснительного их исполнения.

Для обеспечения всего этого нужны были соответствующего уровня отбора и подготовки кадры органов внутренних дел, прежде всего милиции. Необходима была новая идеология подготовки кадров с учетом происходящих перемен.

В апреле 1992 года с согласия министра МВД В.В. Бакатина в журнале «Советская милиция» была опубликована моя статья о возникших проблемах, с учетом происходящих событий в стране в последние годы, в сфере комплектования и подготовки кадров в учебных заведениях МВД.

При поддержке министра внутренних дел Украины А. В. Василишина было получено разрешение на комплектование Донецкой специальной средней школы милиции выпускниками общеобразовательных школ, т. е. школа получила свободный, равный с другими гражданскими учебными заведениями, доступ к отбору и комплектованию абитуриентов-курсантов. Это была победа для МВД, так как до этого качество подготовки абитуриентов было крайне низким. Об этом и шла речь в вышеупомянутой статье.

В свете происходящих событий по реформированию страны возникли требования к комплектованию ряда подразделений органов внутренних дел, в том числе экспертно- криминалистических, следственных и др., специалистами с высшим юридическим образованием.

По моей просьбе при поддержке руководителей УВД в Донецкой области, Донецкого горисполкома, ректора Донецкого госуниверситета академика В. И. Шевченко, министра МВД Украины А. Василишина и министра образования Украины П. Таланчука на базе Донецкого училища милиции и отделения заочного обучения Киевской высшей школы МВД совместным приказом был создан Донецкий институт МВД Украины при Донецком госуниверситете.

Для Донбасса это было очень важным событием

– возникло высшее юридическое учебное заведение.

Но все это было только первым шагом. Главным стало:

- создание работоспособного коллектива преподавателей, ученых, командиров- педагогов, техперсонала, от которого зависело очень многое;

- организация подготовки научных кадров, прежде всего из числа выпускников института или других учебных заведений МВД, практических работников;

- создание необходимой научной и учебной базы, соответствующей новым требованиям;

- организация обеспечения и внедрения в учебный процесс технических средств обучения и электронно-вычислительной техники;

- привлечение всевозможных законных источников материальных и финансовых средств.

Самым сложным и неоднозначным был вопрос создания необходимого для выполнения вышестоящих задач коллектива. Учитывая дефицит в то время ученых-юристов, эта задача казалась не разрешимой. Я безгранично благодарен преподавателям-юристам из Киевской высшей школы МВД В. Лукьянчикову, О. И. Коваленко, Н. В. Ковалю, которые откликнулись на мою просьбу переехать в Донецк и работать в институте.

Формирование коллектива в целом у меня вызывало серьезнейшую тревогу. Дело в том, что в силу сложившейся к тому времени ситуации с наличием необходимых кадров в Донецкой области, институт вынужден был комплектоваться сотрудниками из практических органов, военнослужащими военно-политического училища и гражданскими лицами, т.е. тремя группами людей с совершенно разными взглядами на социальные и правовые проблемы, нередко традиционного противостояния.

Благодаря своевременной, грамотной, разумной оценке состояния взаимоотношений в коллективах со стороны руководителей института и подразделений, Донецкий институт стал единственным учебным заведением МВД, в проблемах коллектива которого не разбирались всевозможные комиссии, вышестоящие инстанции и т.д.

В деле подготовки научных кадров институт начинал с нуля. Я довольно часто удивлялся искреннему желанию руководителей многих учебных заведений, в том числе Высшей школы МВД Харьковской юридической академии, Донецкого госуниверситета, Киевского института государства и права и др., помочь институту в подготовке научных кадров. Ректоры, проректоры это объясняли просто – уважением к Донбассу, к коллективу института, который делал все возможное для решения этой задачи, уважение к людям, проживающим в этом регионе, в этом «экологическом аду».

Через четыре года после создания адъюнктуры института защищались по 8–15 человек. Главное, что это были защиты юридической специализации.

Не менее успешно, благодаря добросовестности сотрудников тыловых и финансовых служб, небольшому коллективу строителей, решалась задача развития учебной базы, социальные проблемы сотрудников и курсантов.

Все это дало возможность наращивать количество и качество подготовки специалистов.

За 50 лет учебное заведение прошло тернистый, но славный путь.

Сегодня нет региона в нашей стране, где бы ни работали выпускники этого учебного заведения, подавляющее большинство которых добросовестно служат Родине, ее народу.

И это здорово. Так держать!...


ВАДИМ ВОЛОДИМИРОВИЧ ПАШУТІН
полковник міліції, кандидат юридичних
наук, доцент, перший проректор
Донецького юридичного інституту
в 2005-2014 рр.

Зазвичай, про міжнародну діяльність Донецької спеціальної середньої школи міліції згадують у всіх виданнях про становлення Донецького юридичного інституту МВС України. Під нею розуміють підготовку працівників правоохоронних органів зарубіжних країн у період з 1978 до 1992 року. Але окремі обмеженого обсягу та обумовлені вимогами стилю викладу рядки не відображують усієї повноти та багатогранності такої роботи колективу навчального закладу. А підготовлено майже 300 працівників міліції (поліції) семи країн світу: Республіки Конго (столиця Браззавіль), Гвінейської Республіки, Ісламської Республіки Афганістан (на той час – Демократична Республіка Афганістан), Соціалістичної Республіки В’єтнам, Лаоської Народно-Демократичної Республіки, Йєменської Республіки (на той час її південної частини – Народної Демократичної Республіки Йемен), Королівства Камбоджі (на той час – Народної Республіки Камбоджа, потім – Держави Камбоджа).

Інформації про цей напрямок діяльності навчального закладу – Донецької спеціальної школи міліції МВС СССР – залишається все менше, оскільки архівні матеріали через трагічні сучасні події на Донбасі більшою мірою втрачено, а сьогодні серед живих вже нема тих, хто розпочинав цю роботу у далекому 1978 році і не може розповісти багато чого, що ми називаємо напрацюванням досвіду, по крихтах зібрані знання про особливості такої роботи, нетрадиційні форми навчання, у тому числі – навчання персоналу навчального закладу. За умов «залізної завіси» того часу це був унікальний досвід спілкування педагогічного колективу з іншими культурами, невідомим нам менталітетом, перші навички формування толерантності до спільнот з іншим, відмінним від нашого, світоглядом. Тим більше, що «ранг» слухачів, що прибували на навчання був дуже різноманітний – від рядового до підполковника, від 17- річного початківця до 50-річного досвідченого працівника Міністерства внутрішніх справ однієї з країн.

Зрозуміло, що це злагоджена робота всього колективу, але, як завжди, були ті, хто все «протягнув через себе», або, як зазвичай кажуть – «виніс основний тягар» цієї роботи, зміг розпочати та достойно поставити її «з нуля». Полковник міліції Микола Петрович Карпов, на час старту цієї роботи – капітан міліції зміг не тільки сформувати колектив спеціального курсу (підрозділу з навчання іноземців), а й певною мірою започаткувати традиції навчання іноземних правоохоронців у Донецьку. Від обладнання побуту (а це не таке легке завдання з урахуванням звичок і традицій країн слухачів) до оформлення навчальних аудиторій з усіма особливостями, що пов’язані з іншомовними «учнями», від заходів адаптації слухачів до незвичного клімату до позанавчальної просвітницької роботи з ними – усе це активно координувалось цією людиною, що не цуралась ані «чорної роботи власними руками», ані інтенсивних мозкових штурмів для вирішення нестандартних питань навчання. Після нього цю роботу очолювали Грушко Юрій Петрович, згодом – Ніколаєв Олександр Іванович, які самовіддано робили свою справу, але йшли вже шляхом напрацьованого досвіду та сформованих традицій.

Першими слухачами були поліцейські з Республіки Конго. Це були короткострокові курси – 6 місяців. Заняття проходили через перекладачів французької мови, які працювали у штаті школі міліції. Такі короткострокові курси проводились з іноземцями аж до 1985 року, терміни навчання коливались від 6 до 9 місяців. Для забезпечення навчання громадян бувших французьких колоній – Республіки Конго та Гвінейської республіки – достатньо було двох кваліфікованих фахівців з французького. З цим успішно справлялися Наталія Юріївна Мєлєнтьєва та Ніна Миколаївна Кондратенко. Хоча «говоріння» на двох мовах протягом всього робочого часу і після нього (у слухачів не зникали питання та потреба у спілкуванні, роз’ясненнях аж до пізнього вечора) були не абияким навантаженням для перекладачів. Однак гумор не полишав працівників спецкурсу та був помічником у такій напруженій роботі. Ці працьовиті перекладачки самі з посмішкою відмічали – ось та унікальна ситуація, коли жінки мріють помовчати.

Слухачі В’єтнаму та Лаосу прибували на короткострокове навчання з перекладачами у складі груп. Зазвичай це були ті, хто вже пройшов навчання в СРСР раніше та міг виконати функції перекладача. Наприклад, два слухача з в’єтнамської групи раніше отримали медичну вищу освіту в СРСР та працювали судово-медичними експертами в системі МВС В’єтнаму. Вони добросовісно виконували роль перекладачів та, як видно, були відданими фахівцями судово-медичної експертизи. Під час одного з виїзних навчальних занять з судової медицини у Донецькому обласному бюро судово-медичної експертизи слухачі важко витримували тривале перебування серед експонатів через те, що перекладачі захопились фаховим спілкуванням з працівниками бюро і майже забули про закінчення заняття та наполегливі прохання своїх колег скоріше вийти на свіже повітря.

Дещо складніше було із забезпеченням перекладом 9-ти місячних курсів підготовки міліції для Афганістану. Усі слухачі розмовляли двома мовами – пушту та фарсі. Остання – з персидської групи мов, що фактично співпадає з таджицькою. Тому перекладачами працювали спеціально відряджені для цього атестовані співробітники міліції Таджицької РСР у званнях від лейтенанта до капітана. Певною проблемою для них була значна тривалість відрядження (на всі 9 місяців) та забезпечення звичних для них побутових умов у Донецьку. Водночас це були й офіцери – помічники у роботі з афганськими слухачами. А ці слухачі – складний контингент, що формувався у часи війни на їхній батьківщині. Через певний час роботи з цими слухачами ставало зрозуміло, що не всі вони до прибуття на навчання знаходились по один бік лінії якщо не реального, то ідеологічного фронту. Відтак, м’яко кажучи, значної уваги потребувала ситуація під час практичних польових оперативно-тактичних занять, що проводив цикл бойової підготовки. Іноді навіть, заняття з вогневої підготовки планувались так, щоб уникнути одночасного виходу на вогневий рубіж у тирі під час навчальних стрільб слухачів з радикально протилежними поглядами та мотиваціями.

Бували обставини, що не дозволяли керівникам спецкурсу покинути розташування афганських груп протягом двох – трьох діб, аби тримати своєю присутністю іноді критично загострену конфліктну ситуацію між слухачами під контролем. Парадоксально, але найбільш вдячними з усіх груп короткострокового навчання за надані знання та піклування виявились саме афганські слухачі. Це дуже наочно виявлялося під час відправлення слухачів на батьківщину. Їх зустрічали та проводжали у міжнародному терміналі аеропорту Ташкента. Можна критично ставитись до не завжди щирих слів вдячності та запевненні у дружбі під час адміністративної залежності від керівництва. Показовою була поведінка після проходження слухачами митного та паспортного контролю, коли формально вже нічого їх не зв’язувало з керівниками спецкурсу, що їх супроводжували. У цей момент, на відміну від слухачів з інших країн, багато хто з них викрикував такі слова вдячності, які не дозволяли собі говорити під час навчання: що ми для них як батьки, що пам’ятатимуть і всім розкажуть про нашу турботу, та всупереч нервовим вимогам прикордонників пройти на посадку, залишались у зоні видимості, а дехто ставав перед нами на коліна. Навіть ми бачили чоловічі сльози цих випускників, що фактично повертались на війну. Це була не тільки безцінна людська нагорода за наші безсонні ночі, а й привід засумніватись у справедливості цієї війни та, можливо, й відчути нашу вину у цьому.

З 1985 року розпочався новий період підготовки іноземних правоохоронців. Три роки навчання. Перший курс – підготовчий (вивчення російської мови та деяких загальноосвітніх дисциплін). Другий та третій курси – підготовка за програмою молодшого спеціаліста. За такою програмою навчались Йемен та Камбоджа. Причому програма будувалась на вивченні радянського законодавства. Передбачалось, що випускники зможуть самостійно адаптувати отриманні знання до свого національного законодавства та правоохоронної діяльності.

Така схема навчання поставила перед працівниками спецкурсу низку нових питань: як зустріти групу іноземців в аеропорту Шереметьєво-2 та доставити до Донецька без перекладача? Причому це не європейські мови, а арабська (Йемен), кхмерська (Камбоджа). Як розмістити нових слухачів, забезпечити їхній медичний огляд, узгодити харчування тощо? Як навчити російській мові без перекладача? Тут було немало цікавого, іноді – комічного. Часто у групі, що прибувала на навчання, хтось знав англійську, що полегшувало спілкування та спонукало працівників спецкурсу терміново згадувати, які оцінки за англійську у них в дипломах, брати словники та практикуватись. А якщо працівник свого часу вивчав не англійську, а іншу мову, йому було складніше. Був випадок, що одному з нас вистачило часу зустрічі в аеропорту та поїздки до Донецька для того, щоб опанувати кхмерською декількох побутових фраз, достатніх для порозуміння у перші дві доби. А що далі? А далі знайшовся один знавець кхмерської (один на весь Донецьк!), який значно пожвавив ситуацію. Також знайшовся перекладач з арабської, що мав досвід роботи в Йемені.

Тривалий термін навчання примусив працівників школи міліції не тільки більше співпрацювати зі слухачами у фаховій підготовці, а й переживати з ними трагедії їхньої батьківщини. У січні 1986 року сталася спроба державного перевороту у Народній Демократичній Республіці Йемен, що фактично на певний час паралізувало навчальну роботу слухачів, поділило їх на угрупування за ознакою співчуття сторонам національного конфлікту. Багато хто з них отримував інформацію про загибель родичів під час цих подій, але згодом, не дивлячись на палкий арабський темперамент, між слухачами сталося примирення, і вони успішно завершили навчання. Чомусь ми вчили їх, а щось, можливо, треба сприйняти і від них. Але сьогодні знов їхня країна перебуває у стані конфлікту, і ми, як ніколи, їм співчуваємо. Приємно, що ще протягом п’ятнадцяти років після їхнього випуску ми отримували листи від них, а іноді – чули телефоном їхні поздоровлення мовою, що вже трохи ними забута за відсутністю практики спілкування.

Але не всім групам вдалося завершити навчання. У 1992 році остання група з Камбоджі залишила Донецьк не довчившись усього рік і не отримавши дипломів. Це були проводи у стані, коли до них вже двом державам не було діла. Камбоджа переживала чергову трансформацію з поверненням монархічної форми правління, а держава, де вони навчалися два роки, перетворювалась у нові республіки із світлими надіями та на той час не відомими перспективами.


МАРИНА СЕРГІЇВНА МУРАВЙОВА
капітан міліції, викладач-методист
Донецької спеціальної середньої
школи міліції у 1981-1983 роках

Хочу поделиться своими воспоминаниями о работе в Донецкой средней специальной школе милиции МВД СССР.

На службу в школу милиции в должности преподавателя-методиста учебного отдела я пришла в 1981 году. В мои обязанности как представителя учебной части, где начальником работал Караваев И. П., а его заместителем – Лозовский А. Н., включали в себя:

- контроль за успеваемостью;

- поддержание соответствующей дисциплины;

- проверка самоподготовки курсантов 1 и 2 курсов.

Помогали мне в этом лаборанты Летко К. и Кандалевский С. Ребята были выбраны из числа лучших курсантов 1 и 2 курсов. Ежедневно подводились итоги дня по полученным оценкам по учебным предметам, проводился мониторинг дисциплины и результатов самоподготовки. Для стимула учащихся руководством школы был учрежден специальный приз им. Безкоровайного, который получал лучший взвод в конце каждого месяца при подведении итогов. Лаборанты и старосты групп суммировали количество баллов за учёбу, выявляли случаи нарушения дисциплины, рассматривали факты достижений в спортивных мероприятиях и т.п. Поощряли курсантов проведением дискотек, вечеров, концертов. Но т.к. курсанты жили на казарменном положении, то самым важным призом было, конечно, увольнение в субботу и в воскресенье домой. За это стоило побороться!

В 80-е годы начальником школы милиции был В. И. Муравьёв Он по натуре своей был человек созидательный, очень старался улучшить как учебный процесс, так и быт ребят, для которых школа стала вторым домом. По его инициативе был построен новый учебный корпус и тир. Трудно было доставать материалы, да и рабочей силы не хватало.

И тогда было принято решение привлечь к процессу строительства курсантов. В те годы на учебу в школу милиции принимали ребят, которые отслужили уже в рядах армии. Они были взрослые, многие имели другие специальности, в т.ч. и строительные. Отозвались ребята, владеющие сваркой, маляры, штукатуры и просто готовые помогать разнорабочими. Была сформирована бригада из 25 человек, которые днём работали на стройке, а вечером учились. Это С. Сёмочкин, С. Глянь, А. Федорив и многие другие. Было им очень тяжело, но наши преподаватели всегда шли навстречу и занимались с ними по отдельному расписанию. Несмотря на все трудности и плотный график учёбы, в 1981 году из 100 выпускников 37 получили дипломы с отличием, а в 1982 году – 39, остальные были «хорошистами». Это были мои незабываемые два выпуска, пока я работала в школе милиции. Со многими выпускниками тех лет мы до сих пор поддерживаем теплые отношения. Они добились больших успехов в жизни, карьере, стали руководителями.

В июне 1983 года я вышла замуж за начальника школы В. И. Муравьёва, согласно приказу МВД супругам нельзя было работать в одной системе, и мне пришлось перевестись в ОВИР области, где я проработала до 1989 года.

В Донецкой школе милиции (а теперь это – прекрасный Донецкий юридический институт) всегда чтили традиции, отмечали памятные судьбоносные даты и с глубоким почтением относились к ветеранам. В 2000 году и я тоже вступила в организацию ветеранов института. Меня избрали заместителем председателя совета ветеранов. Возглавлял нашу организацию В. П. Лямзенко – прекрасный, порядочный, отзывчивый человек. За всё время существования организации так много хороших дел было сделано, ведь ветеранам часто необходима помощь, человеческое внимание, забота и просто, чтобы о них помнили. Поздравления с праздниками, концерты, подарки! Мы очень благодарны за эти проявления заботы к нам. Отдельные слова благодарности и уважения я хочу посвятить ректору Донецкого юридического института (моему выпускнику) Виктору Николаевичу Бесчастному. Он, безусловно, лидер, настоящий профессионал своего дела и благородный человек.

Сегодня я живу в Харькове, но связь с институтом не утрачена, я переживаю за его судьбу и желаю Донецкому юридическому институту дальнейшего развития и процветания.

Real time web analytics, Heat map tracking