Продовжуючи рубрику під назвою «Ними пишається курс», в якій розповідаємо про кращих курсантів, їх здобутки, перемоги, досягнення сьогодні напишемо про переможця ІІІ Всеукраїнського конкурсу «Змагаймось за нове життя!», присвяченого Лесі Українці – курсанта 104/17-го навчального взводу факультету №1, рядового поліції Шпака Тараса Сергійовича.

Шпак Тарас Сергійович родом з села Веселе, Синельникового району, Дніпропетровської області. На навчання до вишу-переселенця направлений Синельниківським відділом поліції ГУНП в Дніпропетровській області. За час навчання у Донецькому юридичному інституті на факультеті №1 Шпак Т.С. зарекомендував себе зарекомендував себе з позитивного боку, як сумлінний, дисциплінований, активний, талановитий курсант. За результатами першого семестру 2017-2018 навчального року середній бал поточної успішності Тараса є найвищим серед курсантів 1 курсу і складає 4,67 балів. Багато часу приділяє самостійній підготовці та праці з додатковою літературою. Прагне завжди глибоко та ґрунтовно розібратися в питаннях дисциплін, що вивчаються.

За характером Тарас спокійний, комунікабельний, врівноважений, але за необхідністю може відстояти свою точку зору. Наполегливо ставиться до досягнення мети. Активний, рішучий, у спілкуванні ввічливий, тактовний, доброзичливий, може без коливань прийняти правильне рішення.

Крім того Тарас бере активну участь у житті курсу та інституту в цілому. Є учасником та призером багатьох конкурсів: конкурс декламування творів Т.Г. Шевченка серед курсантів та студентів Донецького юридичного інституту( ІІ місце), участь у ІІI Всеукраїнському конкурсі учнівської та студентської творчості «Змагаймось за нове життя!» імені Марії Фішер-Слиж (номінація «Твір (поезія)»-І місце, номінація «Декламування»-ІІІ місце), участь у VIІІ Міжнародному мовно-літературному конкурсі учнівської та студентської молоді імені Тараса Шевченка.

Відчувши в собі талант, Тарас почав щедро дарувати його людям, постійно працюючи над удосконаленням своїх здібностей, примножуючи свій творчий здобуток новими перлинами та від цього отримує справжню радість.

Тарас має нетрадиційне самостійне мислення, багатий духовний світ, уміє пізнавати, бачити навколишнє оточення, створює щось нове, оригінальне, неповторне.

Так, пропонуємо Вашій увазі твір, який зайняв 1 місце у ІІI Всеукраїнському конкурсі учнівської та студентської творчості «Змагаймось за нове життя!» імені Марії Фішер-Слиж. Новела вражає глибиною думки, виваженим і продуманим сюжетом, багатством словесної образності, майстерним переданням найтонших емоційних відтінків.

 

НОВЕЛА ПРО МАЛЕНЬКУ ВЕЛИКУ ЛЮДИНУ

Не чекай чудового моменту.

Роби момент і роби його чудовим.

Арін Кайл

Вночі думки не давали заснути. Вони все лізли й лізли в мозок, захопивши в полон сон. Нові й нові картини створювалися дитячою фантазією, тоді вона хоч на хвильку забувала про свого ворога, десперадо, який прикував її до ліжка, зробивши з тендітного тільця мумію.

Загіпсовані руки стали мольбертом для братів та сестер. Фіолетовий собака, помаранчевий кіт, червоне сонечко, намальовані Михайликом, на деякий час ставали для неї сім’єю.

Вітер грав, немов на флейті, у щілинах вікна, заповнюючи кімнату оркестром різноманітних звуків. Молодий місяць, здавалося, освітлював увесь світ. Кажуть, що в цей час русалки йдуть на пошуки бідолах, потерчата запалюють свої каганці, з дупла кремезного дуба визирає лісовик, оглядаючи свої володіння, задумливо смикає себе за бороду та йде в гості до Мари, мавки, взявшися за руки, ідуть у веселий танок.

Леся була мужньою й хороброю, тому вона вирішила для себе, що, як тільки їй стане краще, вона піде хоч оком поглянути на нічне життя лісу. На неї там хтось чекає, однозначно.

Біль у нозі перервав її фантазію. Легкий стогін пішов луною по кімнаті. Вона терпить, мовчить, не хоче галасувати, щоб не розбудити своїх рідних, - так не хоче бачити зранку виснажені, заспані очі матері.

Матір вважає її нерозумною, відсталою. Але ж чому? Вона кмітливіша, аніж більшість її однолітків. «А якщо вона мене не любить? Якщо віддасть мене, немічну, в якийсь притулок, заберуть від братиків, сестричок… Не хочу! Не хочу! Не хочу!» - маленькі слізки покотилися з її оченят. «Ні, досить! Такого ніколи не буде. Вони мене люблять», - заспокоювала себе.

Раптовий шум за вікном привернув її увагу. Крук сидів на підвіконні, розглядав людське горе.

- Здрастуйте, мудрий Круку! Ви високо літаєте, все бачите, всіх знаєте… Скажіть мені, будь ласочка, де живуть мавки, лісовики, русалки? Де руту червону шукати? Ну куди ж Ви? Паночку! Візьміть мене з собою, паночку! Поверніться, паночку…

 Він полетів, напевно, є справи важливіші.

Музика. Музика здатна врятувати від будь-якого розпачу, вирішити найскладніші проблеми, зцілити обпечену душу. Леся теж могла лікувати, творити музику, але…

Знаєте, буває така любов, яка не потребує взаємності. Така любов була у неї до фортепіано – найпрекраснішого творіння людських рук. Тендітні пальчики пам’ятають кожну клавішу, маленька ніжка – педальку, яку було так важко натискати. Від промінчиків на ньому вигравали місячні зайчики, які немов кликали: «Зіграй нам, Лесю, зіграй».

Кожного ранку Михайлик приносив у вазу, яка стояла на кришці, квіти. Які він принесе цього ранку? Ромашки чи, може, півники, або троянди, або чебрець? Всі вони пахли однаково – любов’ю. Це робило її трішечки щасливішою. А що ще потрібно для щастя? Квіти та трішечки любові. Посадиш таку квітку, а вона ніколи не зів’яне, бо вона в твоєму серці, а серце твоє добре. Усім відомо, що добро – найкраще добриво для рослин. Квітка і ще квітка, і ось ти вже не маленька дівчинка, а справжнісінька оранжерея.

Світало. Півні заводили свої пісні, намагаючись сповістити світ про щось таємниче, відоме тільки їм. Дверна ручка легенько рипнула. Леся різко заплющила очі. Хтось увійшов. Це був Михайлик. Тихенько на кінчиках пальців пробрався у кімнату, прямуючи до фортепіано. Незграбно він потягнувся до вази, але втратив рівновагу, почав хилитися набік, намагаючись за щось схопитися, він почав енергійно дриґати руками, але повітря не схотіло тримати його і він цілою долонею вдарив по клавішах, видавши аж ніяк не «Місячну сонату» Бетховена. Трохи переляканий, він підійшов до ліжка Лесі, переконатися, що не збудив її.

- Доброго ранку, Михайлику! - вона поглянула на фортепіано, - Ромашки? Я люблю ромашки… Дякую тобі.

- Вибач, що збудив тебе. Я випадково.

- Все добре, я не спала вже.

Михайликові було ніяково, тому він мовчки стояв, не підводячи очей. Леся продовжила:

- Ти підеш зі мною в ліс шукати русалок і мавок?

- Я не вірю в них. Це все казки.

- Ось підеш зі мною і переконаєшся в тому, що я була права, - посміхнулася Леся.

- Ну, добре, як хочеш. Все одно немає сенсу сперечатися.

Михайлик заліз на високий стільчик, знаєте, той самий, сидячи на якому так весело ногами кренделі виписувати. Він так і зробив, але йому стало прикро, що Леся не може приєднатися до нього, тому він припинив.

- Ні-ні, продовжуй. Мені подобається як ти так смішно колихаєш ногами, відчуваючи якусь провину, просила його Леся. Вони обмінялися усмішками.

- Батьки ще сплять?

- Так, - ніяково відповів.

- Щось сталося? Ти мені хочеш щось сказати?

- Ні.

- Михайле, - насупилась вона.

- Я чув, як батьки розмовляли… Вони хочуть тебе відправити кудись. Лесю, я не хочу розлучатися. Обіцяй, що вилікуєшся і тебе не заберуть.

- Обіцяю.

Михайло обійняв Лесю. Це була любов, справжня, щира, любов, яка може бути тільки між братом і сестрою.

- Михасю! – з кухні кричала мати.

- Мене кличуть, я повернуся, не сумуй тут тільки.

Він відгукнувся до матері та побіг на кухню.

Звук тупотіння маленьких ніжок віддалявся все далі й далі. З кухні доносилися поодинокі слова, звідти линув й аромат свіжоприготованої кави і, можливо, яєчні.

Через деякий час вона почула звук кроків. Якщо довго живеш з людьми, ти починаєш їх впізнавати за кроками. Це була матір.

- Доброго ранку, доню. Як ти почуваєшся?

- Добре, мамо.

- Я тобі принесла попоїсти. Твій дідусь казав: «Хто добре їсть – той довго живе». Чай гарячий, обережно.

Олена припідняла голову дочці, з долоні засипала до рота якісь бридкі пігулки. Леся скривилась.

- Так треба, ковтай.

Матір сіла на край ліжка і тихо зітхнула.

- Мамо, це правда, що ви мене хочете віддати в притулок? – з гіркотою промовила дівчинка.

- Ларисо, з чого ти взяла?

- Ну, Михась чув вашу з батьком розмову, - її оченята стали вологими.

- Передай Михасю, щоб не забував, що з допитливою Варварою на базарі зробили. Як ти це уявляєш?! Я так просто віддам свою кохану донечку? Ну, досить, не плач, я з тобою, Лесю, - лагідним голосом заспокоювала мати.

- Правда?

- Звичайно, що правда. Я ж люблю тебе.

- І я тебе, матусю, - вона хотіла обійняти її обома руками, ногами і ніколи не відпускати, але вона спромоглася взяти лише за руку, та в цьому було любові більше, аніж у всіх сонетах Шекспіра.

У такі моменти дівчинка забувала про все. Вона просто заплющувала очі, доки думки не відпустять з полону сон. Тоді сняться найніжніші сни, які не хочеться покидати. Так і цього разу.

- Міцно вхопилась, -  посміхнулася мати.

Як мило, коли діти посміхаються уві сні. Уві сні, у якому зникають всі проблеми, всі перепони. Мозок маніпулював її фантазією. Леся приміряла на себе життя мужніх і сильних жінок: вчора вона була Жанною д’Арк, сьогодні – Роксоланою. Вони надихали її. Не дивно, що під їхнім впливом Леся зросла мужньою, цілеспрямованою, палкою до життя жінкою, яка в майбутньому переверне український світогляд, зробить світ трішечки кращим. Але це все буде потім, а поки вона спить, спить і бачить світ нової мрії, яку їй судилося втілити у життя, спить і відчуває материнські руки, які є найдорожчими у всьому несправедливому світі.

Якою б маленькою не була людина, якої вона статі чи якого кольору її шкіра – не важливо, всі мають однаковий потенціал, всі мають однакові шанси. Так, іноді життя дає комусь фору, а когось навпаки – призупиняє, але випробування загартовують, роблять нас сильнішими. Немає такої проблеми, яку не можна вирішити – просто для цього необхідно щось робити. Пройти шлях від саморуйнування до саморозвитку, крізь терни до зірок – доля кожної людини. Лише зламавши свій особистий Освенцим, Дахау, ми можемо пізнати насамперед себе, а через себе – цілий світ, змінити світ.

Щиро бажаємо Шпаку Тарасу нових досягнень і звершень у стінах Донецького юридичного інституту МВС України!

 

Група комунікації ДЮІ

Real time web analytics, Heat map tracking