Шлях від курсанта до полковника поліції завідувача кафедри кримінально-правових дисциплін та судових експертиз Волобуєвої О.О.

Історія Донецького інституту внутрішніх справ – Донецького юридичного інституту МВС України як вищого навчального закладу починається з 1993 року. І це вже 25 років. За сухою та стислою хронологією стоять долі десятків тисяч людей, життя яких пов’язане з Донецьким юридичним інститутом МВС України. Дороговказом для кожного став девіз «Закон, обов’язок, людяність, честь!».

І моє життя вже понад 20 років пов’язано з рідним вишем. У 1994 році я вступила на слідчо-криміналістичний факультет Донецького інституту внутрішніх справ. На той час в інституті здійснювали підготовку майбутніх офіцерів міліції лише два факультети,  на які в тому році було набрано всього 21 дівчину, тому дівчата прагнули бути прикладом у всьому і навчались майже всі тільки на «відмінно».

Багато радісних і знаменних подій відбулось за час мого навчання в ДІВС. Однією з таких, наприклад, було моє знайомство зі зброєю. На другому курсі в нас почалися заняття із вогневої підготовки. Мені, дівчинці із селища Курахівка Селидівського району, дуже страшно було тримати пістолет у руках. Проте вже на другому практичному занятті опанувала себе і поборола цей страх. Але ж потрібно було ще й прицільно стріляти… І це був жах… Погодьтесь, дуже складно влучати у мішень із закрити очима. Я, кругла відмінниця, почала отримувати не дуже гарні оцінки з вогневої підготовки. Мені це важко було переживати. І тоді на допомогу прийшов викладач кафедри вогневої підготовки – полковник міліції Монастирський Валерій Миколайович, професіонал своєї справи, який майже кожного дня на додаткових заняттях навчав мене стрілецької справи. Після двох-трьох місяців такої системної роботи я вже влучно стріляла з однієї руки, вибиваючи на мішені не менше ніж 29 із 30 очок. Щоб закріпити мій особистий успіх, який я до сьогодні вважаю перемогою над своїми страхами, Валерій Миколайович залучав мене до команди інституту зі стрільби і навіть відправив на змагання до м. Львова. І хоч призовий п’єдестал мені не підкорився, однак отримані навички залишилися зі мною на все життя і стали у нагоді під час служби в практичних підрозділах.

Після закінчення інституту (з листопада 1998 року до листопада 2002 року)  я працювала експертом-криміналістом та слідчим спочатку Селидівського МВ, а потім у Костянтинівського РВ ГУМВС України в Донецькій області. Набувши практичного досвіду, я, усвідомивши, що хочу займатись науковою діяльністю, у 2002 році повернулася до Альма-матер як ад’юнкт.

Після захисту кандидатської дисертації зі спеціальності 12.00.09 – кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність, яка відповідала набутому мною досвіду під час практичної роботи, у 2005 році я прийшла на кафедру криміналістики, яку тоді очолював полковник міліції (тоді ще кандидат юридичних наук, доцент) Одерій Олексій Володимирович. На кафедрі криміналістики я пройшла шлях від викладача до доцента кафедри.

І вже у 2011 році, ректор інституту, професор Бесчастний Віктор Миколайович, мабуть розгледівши моє щире прагнення бути корисною для інституту, призначив мене начальником кафедри кримінального процесу. Без зайвого перебільшення усі члени колективу, ввіреної мені кафедри, стали для мене рідними людьми. Ми разом працювали, спільно проводили дозвілля. Саме завдяки всій команді кафедри ми на 100% відпрацювали впровадження Кримінального процесуального кодексу України 2012 року.

Кафедра кримінального процесу була настільки дружньою, об’єднувала навколо себе широке коло однодумців, кращих представників студентської та курсантської спільноти інституту, що у 2013 році доцент кафедри кандидат юридичних наук Тетерятник Ганна Костянтинівна, краща випускниця ДЮІ 2006 року та курсант Павло Ліхіх написали Гімн кафедри кримінального процесу.

Ще багато можна згадувати ті події та особистості, з якими мене поєднав інститут. Усі вони на завжди залишаться у моєму серці – як однокурсники, наставники, колеги, студенти та друзі.

Хто не пам’ятає минулого, той не має майбутнього… Все, що трапляється у нашому житті, для чогось нам потрібно. Перш за все для того, щоб зрозуміти, чого варта людина, чого варта саме я. Переживши найсумніші етапи свого життя, я маю змогу дійти певних висновків і, відповідно, змінити свою долю.

Кажуть, що Інститут – це не стіни, це, перш за все, люди. Кожен, хто поєднав свою долю з вишем, назавжди стає його частиною. Усі ми пишемо сьогодні сучасну історію інституту. А доля і спогади кожного з нас – це маленькі краплинки звитяжного шляху вишу.

Навряд чи я зможу забути, які випробування долі довелося пережити вишу, через що пройшов інституту за останні декілька років… У 2014 році я, за покликом серця, прийняла рішення залишитися з Україною, залишитися з рідним вишем та переїхати до міста Кривий Ріг. Усвідомлюючи важливість свого рішення, я навіть не уявляла через що доведеться пройти, які, здавалося б неймовірні і, на перший погляд, нездоланні труднощі приготувало мені життя. Сьогодні вже це тільки спогади, але тоді я, як і усі мої однодумці, кожен як один, «відбудовували» інститут знову. У той час, незважаючи на посади та звання, ми працювали над розбудовою навчальних корпусів та по одній книжці накопичували бібліотечний фонд вишу. З гордістю можна сказати, що ми, і перш за все, ректор вишу, професор Бесчастний Віктор Миколайович, зробили все, що від нас залежало, щоб інститут, як чарівний птах Фенікс із відомої легенди, відродився із попелу, відродився, аби розпочати нову історію, нову епоху свого життя.

Отже, ми своїм життям довели, що інститут – це, насамперед, саме люди. Починаючи від ректора, професора Бесчастного Віктора Миколайовича, який заряджав усіх своїм нестримним ентузіазмом, життєлюбністю та наполегливістю, власним прикладом показував, що саме сьогодні, як ніколи, ми маємо бути сильними, згуртованими та вірити у наше добре та світле майбутнє. Ми не маємо права зупинятися, жалітись та залишити обраний шлях, спочатку ми маємо досягти у розвитку вишу хоча б на рівня 2014 року – ці слова ректора тоді допомагали жити; сьогодні – вони вже стали пророцькими, тому що крок за кроком виш повертає собі свої позиції за усіма напрямами діяльності.

Наразі я вже не так болісно реагую на буремність сьогодення, на ті перепони і випробування, які знову і знову стають на моєму шляху. Дорогу здолає той, хто йде, а випробовування не даються такі, які я не зможу подолати. Бо перш ніж послати перепону, Бог дає силу її здолати.

Я особисто вдячна Альма-матер за моє насичене професійне життя, за можливість реалізувати себе в науці та службі на благо народу України.

Живи та слався, юридичний інститут!