Вже майже вісімнадцять років мого свідомого життя інститут став його невід’ємною часткою, без якої уявити своє буття зараз я, навіть не можу. У 2000 році я вступила тоді ще до Донецького інституту внутрішніх справ на факультет економічної безпеки, оскільки мріяла про це з чотирнадцяти років, і навіть уявити себе не могла, що з його закінченням мій шлях у стінах Аlma Mater не закінчиться. Пам’ятаю, як 14 серпня 2000 року увійшовши на плац інституту, я почула від свого начальника курсу, такі слова: «З цього дня ви маленька могутня купка, якщо ні, я зроблю з вас її». І дійсно,  ми з однокурсниками стали «маленькою могутньою купкою», нас навчили по-справжньому товаришувати, допомагати один одному в біді, радіти перемогам і досягненням. Довгі роки, наш курс був кращим: у навчанні, у різних конкурсах і змаганнях, і, безумовно, ми цим пишалися.

Особливо врізався в пам'ять той момент, коли після канікулярної відпустки другого курсу навчання  мене призначили командиром відділення навчального взводу, і з того часу я повинна була командувати десятьма хлопцями, а в разі відсутності заступника командира взводу і – цілим взводом. А вже на найближчий День міліції мені присвоїли звання молодшого сержанта міліції. Це спеціальне звання, я запам’ятаю на все життя. Сказати, що я була горда за себе – не сказати нічого, оскільки це був перший випадок в історії інституту, коли дівчина отримала звання молодшого сержанта міліції і перебувала на посаді командира відділення, і я вдячна керівництву інституту за надану мені довіру. Я просила не робити для мене поступків, як для дівчини, заступала разом з іншими у добові наряди на пости, на які дівчата ніколи не ходили, намагалась бути взірцем як у навчанні, так і у службі для своїх підлеглих. Це була особлива для мене місія, оскільки я повинна була довести всім, що служба в міліції – це не тільки чоловіча справа, а жінки можуть виконувати свої посадові обов’язки не гірше за чоловіків.

Після закінчення вишу я працювала у відділенні соціально-гуманітарної і виховної роботи відділу кадрового забезпечення інституту. З приходом до інституту ректора – Віктора Миколайовича Бесчастного, розпочався новий етап розвитку навчального закладу. Цей період, як на мій погляд, відзначався розквітом інституту, його значною популяризацією, появою нових креативних ідей, проектів. Особливо запам’ятовувалися мені різного роду заходи, які почали проводитися як у стінах інституту, так і за його межами. Це були зустрічі з відомими людьми, помпезні концерти, цікаві і запальні конкурси, змагання, жваві науково-практичні конференції, круглі столи тощо. А якими були заходи, присвячені принесенню Присяги працівника органів внутрішніх справ і випускам молодих лейтенантів… Наші урочистості вийшли за межі інституту і були перенесені в парк біля монументу Визволителям Донбасу та площу біля Донецького обласного театру опери та балету. Це були свята не тільки інституту, а всього міста, мешканці, якого приходили просто подивитися на ці знаменні події. Від емоцій та вражень перехоплювало подих, коли дивишся на сотні майбутніх правоохоронців, які клялися на вірність Батьківщині, на натхненний граційний вальс випускників, чи на їх урочистий марш, під час якого молоді лейтенанти в останнє підкидали до неба на щастя монетки і з криками «І, все!», прощаючись із рідним інститутом, а музичний супровід оркестру інституту створював незабутню святкову атмосферу.

Роки мого навчання в ад’юнктурі інституту пройшли у важкій кропіткій праці над дисертаційним дослідженням на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук, що дозволило мені вже з 2008 року пов’язати своє життя з викладацькою діяльністю. За майже десять років науково-педагогічної діяльності я пройшла шлях від викладача до керівника кафедри, перебуваючи і на посаді старшого викладача, доцента, професора.

Буреломні події 2014 року розпочали новий етап мого життя, пов'язаний як з сумними, так і радісними подіями. Сумними через те, що ми втратили рідні домівки, залишилися без потужної, сучасної, інноваційної бази інституту, проте з надією на краще, адже Донецький юридичний інститут МВС України залишився на теренах освіти завдяки зусиллям нашого керівника, Віктора Миколайовича, підтримки керівництва Міністерства внутрішніх справ України та величезного бажання всього колективу вишу-переселенця. Кожен з нас у 2014 році зробив свій вибір, і цей вибір був – розділити нелегку долю із навчальним закладом, не дивлячись на те, в якому місті прийдеться працювати, в яких умовах, складнощах.

Я часто згадую наш перший приїзд у Кривий Ріг, коли замість світлих, просторих кабінетів та аудиторій колективу інституту довелося розміститися в прямому смислі слову в чотирьох кабінетах, але це дало нам тільки стимул на подальшу кропітку роботу з відродження Аlma Mater, поновлення наборів абітурієнтів, відновлення її матеріально-технічної бази. Приємними моментами згадуються наші завзяті толоки, спочатку в навчальному корпусі по вулиці Степана Тільги 21, а з квітня 2016 року і в навчально-виховному комплексі по вулиці Співдружності 92а, де працювали всі від простих викладачів, працівників до професорів, керівників інституту. Дехто приходив сім’ями, долучаючи навіть своїх дітей до створення нової історії рідного навчального закладу. За три роки спільних зусиль Донецький юридичний інститут МВС України дійсно став потужним осередком юридичної освіти Кривбасу, і в цьому є вклад кожного. А повернення інституту на рідну Донецьку землю, у місто Маріуполь, відкриває ще більші можливості та горизонти освітянської діяльності, дає сили працювати ще краще, реалізовувати нові ідеї, і, безумовно, чекати, чекати на мир та повернення до рідного Донецька!

Робота в інституті – це моя стихія. Кожного разу, коли я заходжу в аудиторію, то отримую масу задоволення від своєї роботи і розумію, що це щастя, щастя у тому, що кожного дня ти йдеш в інститут із бажанням, бажанням відкривати нове, досягати нових вершин, передавати свій досвід іншим. Найбільшого задоволення від своєї діяльності отримуєш тоді, коли з роками твої колишні учні телефонують на різні свята, дякують за наданні знання, діляться своїми успіхами, да, що там казати просто пам’ятають. І це головне…